УНА-УНСО Львів

Петро Дужий, згадуючи Романа Шухевича, пише, що той поєднував у собі риси військовика високого рангу і політика, причому його політичні та провідницькі якості особливо виділялися і були найголовнішими рисами цієї великої особистості. Роман Шухевич був людиною великого масштабу в українській історії, був безкомпромісним борцем, що свободу та незалежність українського народу та справу їх здобуття, ставив понад усе [9, с.3-5].

Така його позиція особливо яскраво проявляється у низці заяв, звернень, відозв до УПА. У відозві липня 1946 року показане особливе розуміння міжнародної ситуації, та місця у даній ситуації українського повстання. Р.Шухевич розуміє, що непорозуміння на всіх нарадах, конференціях обох протилежних блоків, радянського та англо-саксонського, які чергуються з уступками для відхилення негайного конфлікту або ж різними пробами атомної бомби чи військовими експериментами – все це тільки гра, яка може тривати коротко, а може затягнутись на довгий час. І ця боротьба, гра може використовуватись більшовиками для нищення свого найгрізнішого ворога – української національної революції [2, с. 258].

Р.Шухевич-Чупринка у одному із звернень особливо патріотично описує ситуацію, яка склалась після капітуляції Німеччини. Його чітке розуміння міжнародної ситуації поєднане з щирим та непідробним вболіванням за рідний народ, який «не повинен більше боятися ні винищування у газових камерах, ні масових розстрілів цілих десятків сіл озвірілими гестапівцями. Не буде вже німець бити по лиці свободолюбивого українського селянина, не відбиратиме його землі, щоб повернути його в раба німецького пана. Не гнатиме тисяч і десятків тисяч робітників і селян у новітній «ясир» у Німеччину. Не ждатиме український інтелігент на свою чергу, коли його фізично знищать, бо він міг би в прийдешньому бути постійною загрозою для окупанта. Західний варвар не буде вже панувати на українській землі [5, с. 239]. В той же час головний командир УПА розуміє, що в Україну повернувся і розгосподарився новий окупант – Росія. «Невиданий в історії людства терор, провокації мають остаточно перетопити в російськім горнилі український народ, що має назавжди забути, що він був самостійним, і погодитися бути вічним наймитом «старшого брата»  – новітньої великої Росії» [5, с. 239]. В іншому випадку, стверджує Р.Шухевич, для свободолюбивих ця «найдемократичніша республіка» має сибірську тайгу, Соловецькі острови, масові розстріли, палення сіл, штучні голоди та інші «виховні» заходи.

В будь-який час свого існування Р.Шухевич ставить себе невіддільно від Української Повстанської Армії, і стверджує, що гордий з того, що йому довелося очолювати ту славну армію героїв, якої рівної не знає історія України; героїв, які своїм прикладом, своєї смертю нагадують, як «треба жити для України і як для неї треба вміти вмерти». В заявах стверджується, що такої героїчної доби взагалі не знає історія людства та в тінь відійшли прославлені досі герої Термопілів. Боєць УПА, український революціонер заступлять місце мужнього спартанця в історії людства [6, с. 264]. У одному із звернень Головного Командира УПА йдеться: «Коли Ви раз вступили на шлях боротьби зі сталінським режимом, то не на те, щоб перед ним капітулювати, бо з ворогом, що загрожує існуванню нації, треба боротися на життя і смерть. Я впевнений, що зброю, яку одержали Ви з рук нації – не посоромите і прийдешнім поколінням передасте своє ім’я, вкрите безсмертною славою» [5, с. 71].

Підтверджуючи складність Українського державного відродження, у відозвах головного командира УПА аналізується та пояснюється необхідність зміни форм боротьби, засвоювати нові зразки бою з ворогом, негайні, блискавичні удари, яких ворог не сподіватиметься. Р.Шухевич закликає: «новими методами боротьби, пристосованими до нової обстановки, дайте відповідь ворогові на його наступ» [5, с. 71].

Р.Шухевич захоплюється відчайдушністю та витривалістю українських бійців, закликає «продовжувати славні традиції УПА, виховувати своїми геройськими чинами нове, наростаюче покоління, щоби й його включити в революційну боротьбу». Ця боротьба повинна, переконаний Шухевич, завершитися повною перемогою – створенням Української Самостійної Соборної Держави.

В інших заявах вересня-жовтня 1947 року Шухевич-Чупринка дає трактування Українській Повстанській Армії як виразно всенаціональній збройній силі, яка стала найповнішим та загальним виявом самостійницької боротьби українського народу. Маленькі групи, які почали організовуватись на Поліссі, та які одночасно боролися з німцями і більшовицькими партизанами, дали поштовх новим формам визвольного революційного руху – Українській Повстанській Армії. В заявах стверджується, що УПА є понадпартійною силою, в якій борються всі, кому дорога страва Самостійної Української Держави, без різниці поглядів, політичних переконань та партійної приналежності. Підтверджується це і у спогадах сучасників Р.Шухевича. Так, Р.Турко згадує, що хоч сам Роман Шухевич був одним з найбільш активних членів ОУН, все своє життя уважав себе за представника всієї воюючої України, а не представником одної партії монопартійно-тоталітарного політичного напрямку. Тому він став символом воюючої України без огляду на партійну закраску. В той же час, Р.Шухевич як український націоналіст із глибини власних переконань, маючи лицарську вдачу дивитися далеко вперед, питання поточної діяльності розглядав в аспекті планів на далеку мету [8].

Особливо наголошується на боротьбі на два фронти та на результатах цієї боротьби. На протинімецькому фронті УПА «добилася повного припинення вивозу українського населення на роботи в Німеччину та унеможливила господарське пограбування народу». На протибільшовицькому фронті УПА «не допустила заливу українських теренів більшовицькою партизанкою. Окрім того ніхто інший як УПА, в цілому ряді переможних боїв, розбила орди сталінських гунів, що нестримно пересувалися зі сходу».

Т.Чупринка наголошує і на політичних здобутках УПА. «Реалізуючи клич «воля народам та людині», УПА організовує національні відділи азербайджанців, грузинів, казахів та інших поневолених Москвою народів до боротьби за повалення Кремля і створення самостійних держав усіх народів Сходу. У низці листівок закликають грузинів, туркменів, азербайджанців, черкесів, чеченців, узбеків не вмирати ні за «німецький грабіж, ні за московський імперіалістичний розбій» та долучатися до спільної боротьби з віковічними гнобителями [5, с. 57].

Особливе місце у всіх заявах та зверненнях належить передовсім Українському народові. Основною лінією крізь більшість листівок проходить ідея, що нікому більше не одурити українських народних мас і нікому більше безкарно не поневолювати Українського Народу. Дана теза невіддільна від трактування його місця та ролі у міжнародному житті. Так, стверджується, що «в боротьбі, що сьогодні ведеться на Сході Европи, а зокрема на землях України, в оцій боротьбі, що завтра захопить усі свабодолюбиві народи світу та надасть нового обличчя і змісту майбутнім епохам, як виразник вічного змагання людства до свободи й прогресу – передове місце займає Український Народ». Український народ не дав себе залякати німецькому теророві, він не зігнув спини перед озброєнню по зуби німецькою імперією, як не згинав спини ніколи перед жодним наїзником в продовж своєї многострадальної, але славної історії, а раз станувши на становищі оборони рідної землі перед ворожим насиллям, він почав власними ударами відповідати на удари противника. В цій своїй однодушній революційній поставі українські народні маси єдиною лавою станули за своїми самостійницько-революційними керівниками за своїм Революційним Політичним Проводом та спільними силами високо підняли самостійницькі прапори боротьби, незламно документуючи всьому світові тверду волю Українського Народу жити вільним і незалежним життям [5, с. 242– 243].

Доктор Роман Турко у своїх спогадах про Романа Шухевича зазначає, що той був беззастережним самостійником, не визнавав жодних хвилевих автономій чи федерацій. Він був прихильником демократичного державного устрою, за якого уряд повинен бути обраний добровільним голосуванням, а не накинений горсткою людей, які, користуючись обставинами, захопили владу та бажали запровадити устрій, відповідний їхній партійній ідеології. Цю позицію Р.Шухевич пояснював тим, що «Україна довгі століття була під диктатурою польських магнатів, опісля царя-деспота з його примітивними боярами, а диктатура, хоча б і своя, не була б легшою від чужої». Саме тому провідник УПА постійно підкреслював, що якби в будучій українській державі повторилася відвічна недуга з її симптомами міжусобиць, анархії, гуляйпільшини, братовбивства, непошанування власної народом вибраної влади, то тоді треба примінити “шокове лікування”. Таке лікування застосував би уряд твердої руки, зложений з військовиків, а не цивільних політичних кон’юнктуристів. Р.Шухевич був переконаний, ця тверда військова влада зберегла б нашу державу від руїни, та не допустила б до повторення інцидентів, які зруйнували нашу молоду державу у 1917-1920 роках. Після упорядкування політичного хаосу військова влада передасть владу у руки представникам народу, вибраним загальними вільними виборами, які запровадять на шлях правдивої демократії, а не такої, що нею чваняться різні тоталітарні режими [8].

Підсумовуючи можна стверджувати, що Роман Шухевич – Тарас Чупринка – це національний герой, символ змагань та боротьби за свободу і незалежність України. Він – найкращий приклад служіння Батьківщині, приклад глибокої любові свого народу. С.Бандера згадує, що Р.Шухевич — з природного обдарування і покликання — провідник. Керувала ним свідомість, що боротьба українського народу за свою волю, за державну незалежність і за соборність — є одна й неподільна. Однаково, який би це не був фронт, якої галузки народу і якого покоління, проти якого ворога і в якій політичній констеляції ця боротьба проходить, але якщо вона має одну, єдину мету — Самостійну Соборну Українську Державу, — то це є відтинок одноцілого змагання української нації за свої права, за волю і за правду. Роман Шухевич знав, що це змагання доведе до перемоги тоді, коли народ його вестиме безупинно й непохитно, коли на всіх фронтах, на всіх територіях і часових відтинках — боротьба буде вестися з найбільшою напругою [1].

1. Бандера С. Командир-провідник //http://oun-upa.onestop.net.
2. Відозва Головного Командира до УПА. /Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. – Львів, 1991.– 448 с.– С. 258-260.
3. Заява Головного Командування Укр. Повстанської Армії. /Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. – Львів, 1991.– 448 с.– С. 261-262.
4. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Том перший. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968, Львів, 2003.
5. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. – Львів, 1991.– 448 с.
6. Святочний наказ Головного Командира УПА /Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. – Львів, 1991.– 448 с.–С. 263-264.
7. Тарас Чупринка. До генези Української Головної Визвольної Ради. / Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. – Львів, 1991.– 448 с. – С. 335-347.
8. Турко Р. Роман Шухевич, якого я знав //http://oun-upa.onestop.net.
9. Шаповал Ю. Роман Шухевич і політика пам’яті в сучасній Україні. //Дзеркало тижня. – 2007 – №27.

Л. Кучма

На сьогодняшній день гостро постала проблема сприйняття національно-визвольного руху 1939-1954 р. на західних землях України під керівництвом ОУН (Організації Українських Націоналістів). Це рух відомий як “бандерівщина”, а феномен його несприйняття належить до числа фундаментальних, базових конструкцій у пострадянській ментальності. Читати більше “Бандерофобія” в пострадянській свідомості.