ШИРОКИЙ ЛАН ДЕСАНТНИКІВ. («Сі Бриз» - репортаж)

Рідний та улюблений топонім. Майже домівка. Чотири роки курсантських тактичних навчань з бойовими артилерійськими стрільбами. Тактичних навчань «на широку ногу». Після випуску у війська – артилерія 810-ї бригади двічі на рік виїздила з Севастополя на Широколанівський полігон взимку та влітку на тактичні навчання з бойовими артилерійськими стрільбами, щоб не втрачати кваліфікації під недолугим флотським керівництвом різних хронопул та дмитрієвих. Сусіди по наметовому містечку – «блакитні берети» з Миколаєва та двадцять восьма дивізія з Чабанки. Все переходжено та об’їжджено віл Криничок до Ульянівки. З такими думками я їхав у журналістському автобусі, що прес-центр ВМСУ орендував для мас-медіа в напрямку до Криничок і трохи далі. Не спав. Пильнував по боках, чи не з’являться «вітрянки» на «тачанках». Минулі роки вони намагались спровокувати ДТП з нашим автобусом, щоб мати якийсь скандальний інформаційний привід до власної політичної реклами. Цього разу «лихоманки на білій смузі» не було. Як не було і червоних наметів та прапорів на дамбі через лиман перед Коблевим. Лише перед КПП головного в’їзду на Широколанівський учбовий центр тупцювалось з десяток осіб пенсійного віку, що вимахували двома прапорами та трусили трьома плакатниками. Їх охороняло десятка два міліціянтів.
Заїхавши на територію, відразу попрямували до першої навчальної точки – місця приземлення парашутного десанту. Там побачили все необхідне устаткування, командирів підрозділів, пункт керування висадкою десанта, все традиційне обладнання місця приземлення. Черговими приймаючими були український капітан та вже знайомий нам обер-лейтенант Бундесвера Микола Буянов. Хотілося б відволіктись від військової теми і зазначити, що порівняно з минулими навчаннями не зважаючи на спеку, степ не був випаленим, а буяв зеленню, дурманив глибоким, аж в’язким ароматом степових трав. До цього додавалась величезна кількість усяких метеликів та комах, таких же яскравих та строкатих. Глісада прольоту військово-транспортних літаків проходила просто над нашими головами. Першими здійснювали стрибок з Ан-26 на українських парашутах морські піхотинці з десантно-штурмової роти батальйону морської піхоти під командуванням підполковника Андрія Андрея. Вітер становив півтора-два метри на секунду, висота викидання десанту – чотириста метрів. Для позначення швидкості та напрямку приземного вітру льотчикам та парашутистам додатково запалили димову шашку чорного диму. Пункт управління стрибками подав команду на повітряне судно заходити на бойовий курс. Ан-26 проходячи просто над нами викинув першу партію в п’ятнадцять морських піхотинців на вітчизняних парашутах ( купола білого кольору). Спуск пройшов без зауважень. Хлопці приземлились купчасто, на відстані з півсотні метрів від нас. Видно було, що вони легко керували своїми парашутами. Смисл керування простий – з якого боку підтягаєш на себе стропи, в той бік парашут і відхиляється. Другий захід українські льотчики зробили контрольний, закріпивши запасну глісаду за наземними орієнтирами. Всі репортери кинулись до парашутистів, які щойно спустились, з по-дитячому безпосередніми запитаннями. Типу, хлопці. Як там в небі, чи не боїтеся ви, а чому це ви не боїтеся й так далі. В цілому бійці тримались коректно і нікого не посилали сексуально-пішоходним маршрутом, навіть коли й логічно було б. Це свідчить, яку роботу провела психологічно-виховна служба та командири.
На друге викидання десанту став заходити С-160 «Трансалл» Бундесверу, пілотований німецькими льотчиками, з якого на німецьких парашутах повинні були стрибати парашутисти аеромобільних військ з Миколаївської аеромобільної бригади. Український керуючий польотами намагався попрохати німецьких пілотів пройти траекторією Ан-26, але він, відповівши згодою (типу, вас зрозумів) пройшовся згідно попереднім планом, прямо над нашими головами. Висота викидання становила 600 метрів. Десантники залишили літак майже одночасно – їхня шеренга парашутів відразу після розкриття становила майже правильну шеренгу, як в строю. Але спускались вони відчутно швидше попередньої зміни, що користувача вітчизняні парашути. Ніяких кружлянь та любування місцевістю. Командир батальйону морської піхоти підполковник Андрей взяв керування «наземним компонентом» на себе, громовим голосом подавши команду негайно прибрати автотранспорт з майданчика приземлення – парашутисти сипались нам просто на голови. Я якраз стояв біля командирського УАЗіка, ховаючись в його тіні, щоб не було бліка на об’єктиві. Один з хлопців летів просто в тент УАЗіка. Але воділа встиг вскочити, завести та від’їхати на десяток метрів вбік. Я відскочив, і сфотографував хлопця майже впритул. Що ж, відміна західного зразка парашуту віл нашого досить видна навіть простим оком з землі. Але приземлення підрозділу пройшло без зауважень, не тільки без травм, але й гладенько, майже не порушеним для таких умов строєм. Так, що наші десантники таки відповідають своєю компетентністю європейським стандартам, на відміну від усякого роду політиків, політиканів, чиновників, всяких «бізнесменів», яких доречно було б назвати баригами ( в перекладі з першоджерела на загальнолюдський – «перекупник краденого») та інших проросійських «підріотів». Німецькі парашути Т-10 мали зеленій колір. Це для того, щоб вони не сильно були помітні на землі, щоб легше сховати, та іноді, на фоні вечірнього, чи похмурого неба, мало примітні. Все таки дивно, як не гроблять армію і регіонали, і «тимошонківці», і «ющенківці», але ще залишились люди, для яких Україна — не порожній звук. Це бійці батальйону морської піхоти підполковника Андрія Андрея, десантники Миколаївської аеромобільної бригади.
На другому навчальному місці ми побачили дії залоги блок-посту по відбиттю атаки незаконних збройних формувань. Службу на чек-пойнті несли бійці того ж батальйону морської піхоти підполковника Андрея, але вже з іншої роти. Навчальне місце було продумано розплановане. Залога за чисельністю дорівнювала приблизно чоті. Бронетранспортери чоти також приймали участь у відбитті умовної атаки. На третьому навчальному місці демонструвалась проводка умовного конвою, засідка на нього незаконних збройних формувань. Відбиття нападу, захист цивільного та санітарного транспорту, евакуація поранених з місця бою до вертольоту і евакуація на санітарному вертольоті. На заняттях був присутній командир батальйону морської піхоти Сполучених Штатів Америки підполковник Томас Гордон. Він високо оцінив підготовку українських морських піхотинців та десантників аеромобільних підрозділів. Виглядав він молодше від підполковника Андрея, був підтягнутий і по-спортивному накачаний, але зі слідами осколкових поранень на стриженій голові. На запитання, де отримав поранення, дерев’яно пожартував, що потрапив в автомобільну катастрофу.
На останок для масс-медіа представили наметове містечко, де проживають наші, американські та грузинські морські піхотинці, а також парашутисти з Миколаєва та Молдови. Побачили контейнерну комплектацію різних господарських та тилових споруд. Наприклад , вмивально-душовий комплекс. А десь, напевно, мав бути й клозет польового використання. Далі слідував невеличкий, але ситний фуршет на відкритому повітрі, під навісом.
До речі, не перший раз відвідуючи військові заходи, маневри та навчання, зокрема і «Сі Бриз», можу робити деякі узагальнення щодо гостинності деяких націй на такому військово-офіціозному рівні. На перше місце за гостинністю я б поставив грецьких моряків з фрегата «Псара». «поляна», накрита добрими греками у вертолітному ангарі, перевищувала будь які щасливі сни ненажери, а за вишуканістю – перевищував урядові прийоми. Грецькі салати, сири, м’яса, риби, вина червоні й білі, й особлива грецька рака ( анісова горілка, яку треба розбавляти водою до молочно білого кольору), особлива, дружня атмосфера – це щось! На другому місці – турецький маленький підводний човен «Анафарталар». В цих затісних умовах турецькі підводники примудрились накрити такий класний солодкий стіл, що буває не у всякому одеському кафе вищих категорій. Турецька кава, чаї чорні, зелені, квіткові, кіш-міш, рахат-лукум, щербет, пахлава, горіхи, ізюм, печива, цукерки… Зайве казати, що для тих, хто не встиг вранці поснідати ( а з журналістами це часто трапляється) цей чарівний підводний човен запам’ятався надовго. На прощання турки вручили кожному не лише «рекламний проспект» з тактико-технічними даними (може й заниженими) свого підводного човна, але й справжні рекламні проспекти кожний для своєї місцевості. Третє місце, як наполягають колеги, можна віддати італійцям. Але я на їхньому кораблі не бував, а в цей раз їх не було взагалі. Навіть на американському есмінці «Робін Кук», що приймав участь у «Сі Бризі-2008», всю чисельну журналістську братію проводили до столової команди, де командир зі старпомом не пригощали репортерів офіційно, але неначебто демократично дозволили всім бажаючим скуштувати, всього, чим харчується команда. Офіцери харчуються тим же самим, але в кают-компанії. Не грецький фрегат, але все ж хоч щось. Та й кулінарних талантів у американців просто немає. Грецький рівень, зрозуміло, для них просто недоступний! Але американський «бойовий раціон» прорахований. І якщо голодний, то можна їсти, воно таки їстівне. Більш того, науково складене так, що не приїдається протягом довгого часу. Цього ж разу командир фрегата «Тейлор» не те щоб виявився жмутом, але пославшись на економічну кризу, обмеженість простору на «маленькому» кораблі (грецький «Псара» такого ж розміру), міжнародний тероризм (ймовірно, в обличчі півтора десятка навіжених вітренківців) та аномально надзвичайну для Одеси жару, американський командир корабля вирішив обмежити перебування журналістів на борту десятьма особами. Так що потрапили туди лише оператори центральних каналів. Та й тім нічого не дісталось. Щоправда, нічого відмінного від восьмого року не показували. Спілкування з командою, як на «Робіні Кукі», не вийшло.
Між тим на рейді Одеси з’явились корабель управління «Славутич» та великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський». Наступного ранку ескадра вийшла в море для відпрацювання активної фази навчань «Сі Бриз 2010»